Хлопці, що воюють безпосередньо на передовій. Без прикрас. Хто вони – воїни-захисники з Української християнської церкви "Нове покоління». Чому з доброї волі пішли під кулі, ризикуючи своїм життям. Ми розкажемо вам про цих героїв сучасності, створивши серію їхніх портретів. Це маленька частка з великої кількості – майже 600 парафіян стоять на захисті України. І вони не на словах знають, як захищати свою гідність і виборювати свободу. І воюють вони не проти – вони воюють за. За право своєї країни на існування. Вони всі різного віку, соціального статусу та професій. Але в усіх є одна спільність, неодмінні складові – гідність, свобода й віра до Бога.
Михайло Маліна, 33 роки, Львів: «Нещодавно мене відзначили президентською нагородою. За що отримав? За те, що з побратимом винесли трьох наших бійців з позиції, з під вогню. На жаль, один із них виявився загиблим, але ми його все одно винесли. Бог мені завжди допомагає. Я шукав Бога з-за того, що був у проблемі, був залежний від наркотиків. Але в центрі реабілітації мені допомогли. Я отримав свободу від цієї зарази й почав служити Богу. Коли почалася війна, я пішов добровольцем захищати свою країну. Кожний воює за своє. Я особисто за цілісність нашої держави. Я не хочу, щоб хтось прийшов у мій дім й зґвалтував мою дружину. Ці рашиські покидьки хочуть, щоб ми жили за їхніми вказівками. Але такого не буде. Ось за це я воюю».
Олег Кукса, Харків: «Я віруючий давно, в церкві вже багато років. До Бога прийшов, тому що моя жінка дуже молилася за мене. З початком війни пішов добровольцем, одразу мене не взяли, але я все одне тут. Я захищаю свою країну тому, що я хочу жити у вільній країні, щоб мої діти жили також в країні де є свобода віросповідання. Бог завжди зі мною. Я точнісінько знаю, що це Він мене спас. Я живий, хоч мене і зібрали зараз по шматочках. Був тяжко поранений касетним боєприпасам: у голову, в живіт, в обидва коліна та в руки. Я віру й молюся, що Бог відновить мене повністю».
Віктор Чипак, 39 років, м. Новогродівка: «Я покаявся вже як 16 років тому. Прийшов до Бога, бо мені ніхто не міг допомогти позбутися наркотиків. Мій брат вимолив мене, але сам на жаль помер. Я пішов воювати не тому, що я ненавиджу кацапів, а тому, що я люблю свою сім’ю, в мене двоє діточок, люблю свою Україну й своє місто. Якби я не пішов захищати, то ворог би прийшов у те місто, де я був пастором. Нещодавно отримав відзнаку - медаль «Залізний хрест» за успішне виконання бойових завдань. Я спочатку був військовим, а з лютого місяця вже служу капеланом. Щодня я поруч із воїнами на передовій, готовий молитися, підтримати, вислухати, сповідати, підтримую бойовий дух воїнів».
Віктор Шпоть, 58 років, Першотравенськ: «Я стикнувся з проблемами у своєму житті. Переїхав до міста Першотравенську й прийшов до церкви. З Господом я подолав усі проблеми. А на війну я пішов захищати Україну. Що для мене це значить? Це мати свободу. Свобода совісті, свобода слова, свобода вибору. Я впевнений, що зараз кожен на своєму фронті має зробити все, аби бути корисними суспільству та батьківщині. Я військовий капелан. Така професія як військовий капелан насправді з’явилася дуже давно, просто широкому загалу про це, можливо, не було відомо. Військові частини спочатку вводили цивільних священників. Я з 2014 на цій посаді. Як капелан в першу чергу я виконую душпастирську роботу з військовими, їх сім’ями, розмова на духовні теми, сповідь та багато іншого. Капелан – це така людина, що інколи замінює всіх: маму, тата, друзів».
Сергій Зіньков, 38 років, Київ: «Коли почалася війна я отримав слово від Господа «Блаженні миротворці, бо вони будуть названі синами Божими». Я не йшов вбивати. Я пішов захищати свою родину, своїх близьких та рідних, свою церкву від загарбників й окупантів, які показали свою сутність у Бучі. Зрозуміло одне — якщо цю заразу не задавити, то вона піде по всій країні, і що лишиться нашим дітям, невідомо? А у мене їх двоє. Тому я тут».
Євген Глиняний, 42 роки, Першотравенськ: «Бог повністю змінив мене та моє життя. Я прийшов до церкви через проблему залежності. А від початку великої війни я пішов захищати свою батьківщину, свою сім'ю, свою церкву від окупантів. Я був військовим. Зазнав поранення, була тяжка травма. Звільнився. І повернувся до війська, але вже капеланом. Я хотів бути корисним Богу та своїй країні. Отримав нагороду «Хрест доблесті», це відзнака Міністерства оборони України. За що? За те що брав орків у полон та викрадав БМП у рашистів, не с першого разу (сміється). Але я повернувся, відкрив Гугл й там вичитав, як завести цю машину. З другого разу все пройшло вдало. Неможливо домовитись із ворогом, який прийшов тебе вбивати. Тому істина на війні проста: ти мусиш воювати заради власного життя і життя своїх близьких, або просто загинеш. Я дуже вірю у силу молитви. Бо сам не одноразова був на самісінькому краю. Наші сестри у церкві сильно моляться. Було одного разу дуже тяжко, нас вже майже замкнули у кільце, сестри так посилено молилися цілодобово й ми прорвалися. Я вірю у молитву!»
Денис Бабенко, 42 роки, Покровськ: «До Бога я прийшов через проблему залежності. Бог змінив мене повністю, коли я пройшов курс реабілітації. Я, став служити Богові та людям, став пастором. Зараз я військовий капелан, починав воїном. Але хочу зазначити, що я більше пастор за своєю суттю. Пішов захищати свою країну тому, що відчував відповідальність за свою землю, я сам з Донеччини. В мене троє діточок. Я хочу, щоб вони жили у вільній країні, ми воюємо зараз за те, як житимуть декілька майбутніх поколінь. Ризик для нашого власного життя нівелюється за рахунок важливості справи, яку ми робимо. Ми ходимо на війні по «лезу ножа» і я відчуваю відповідальність за хлопців, які гинуть. Я хочу, щоб вони йшли на небеса, тому я завжди поруч».
Сергій Степанов, Дніпро: «Я служив Богу в нашій церкві. Допомагав хлопцям подолати залежність від наркотиків та алкоголю. Чому? Тому колись мені також допомогли подолати цей гріх. А коли почалася війна, я зрозумів одне, що в росії наша церква заборонена і якщо ми не встанемо, якщо я не встану, то ці окупанти прийдуть сюди і я не зможу робити те, що я хочу, те, що я люблю – служити Богу і людям. Я йшов безпосередньо захищати свою церкву та свою сім'ю, своїх дітей. Хочу, щоб вони жили у вільній, незалежній державі. Ми переможемо, тому що Бог на нашому боці».
Юрій Щербина, 54 роки, Першотравенськ: «Я пішов на війну за своїм покликанням. Наше покликання спасати людей, приводити їх до Бога. Зараз я на війні капелан, я без зброї, але в мене немає зараз ніякого страху. Після Пісків та Гуляй Поля, того що ми там пройшли, мені вже не страшно. Я вірю в нашу перемогу, бо на нашому боці правда, на нашому боці Бог. А наш Бог Він вірний. Я прийшов до Бога через велику проблему. Я раніше був гаїшником, а потім диявол мене сильно опустив, я став бомжем, а ще й алкоголіком. Мені допомогли подолати усі проблеми у церкві «Нове покоління». Капеланом я став у 2016 році, для того, щоб спасати людей, щоб дати можливість їм отримати другий шанс у новому житті. До повномасштабного вторгнення, ми обирали якийсь час, я проводив лекції та знайомив військових з церквою та вірою. А зараз ми не тільки виконуємо духовну роботу, а ще й підтримуємо військових психологічно. Спектр питань дуже широкий».
Олексій Богачевський, Львів: «В мене не було інших варіантів, тільки йти захищати країну. Вже була Буча й всі страхіття, що там відбулися. Тому варіантів інших не було, тому що було дуже страшно за своїх діточок. У мене три дитини, міг би не йти, але такої й думки не було. Першим пішов наш пастор Дмитро Кузьменко й з нашого Дому милосердя одразу п’ять хлопців пішли захищати свої родини. Я прийшов до церкви у великій проблемі, із залежністю від наркотиків. Довго сам шукав вихід з цієї прірви, ні лікарі, ні православна церква, ні «бабки» не допомогли. Тому я дуже вдячний моїй церкві за підтримку, й особливо єпископу Андрію Тищенку. Бо я коли вперше попав на служіння, то саме він там проповідував і я повірив, саме тоді, що Ісус мій особистий Спаситель».
Володимир Овсієнко, Першотравенськ: «До Бога я прийшов, коли зрозумів, що у житті є проблеми, які я не можу вирішити самостійно. Я почав шукати Того, Хто може допомогти мені. Я впізнав Ісуса, і моє життя змінилося на краще. Нині я капелан. Чому пішов? Щоб ніхто із солдатів у бій не йшов без Христа. На війні немає атеїстів. Я проповідую Слово Боже, щоб захисник вірив у Царство Небесне, а досягти його можна лише вірою, прийнявши благодать, дар життя вічного. У мене четверо дітей. Я хочу, щоб вони жили у вільній країні. Я не шкодую, що обрав такий шлях. Церква проти будь-яких кровопролитних війн, але вона стає на стороні тих, хто захищає свою батьківщину. Нема гріха, коли ти обороняєш себе, свою сім’ю та свою державу».
Вадим Фурманчук, 36 років, Харків: «На початку війни я думав, що Харків буде другим Маріуполем. Що буде таке жахіття, як там. Бо кругом була ворожа техніка. Я пішов одразу до військкомату, бо почував, що я повинен. Розумів, що повинно проповідувати Слово Боже, бо на війні немає атеїстів. Дякую, що Господь завжди зі мною. Я прийшов до нього розбитий з великими проблемами, але мій Бог змінив моє життя. Я воюю за те, щоб жити вільно та гідно, бути щасливим, розбудувати країну, побудувати велику сім’ю».
Олег Лахута, 46 років, Полтава: «Я вже віруючий багато років. Тому я знаю, що Бог на нашому боці. В кожного з нас є віра, надія, любов. Ми праві, бо ми з Богом. Я захищаю нашу Україну вже 5,6 року, ще з років АТО. Ми в принципі воюємо за те, щоб людям було добре, і вони могли собі нормально жити. Нашим захисникам потрібна духовна підтримка та, на мою думку, найбільше потрібна віра в них. Важливо, щоб всі наші військові знали, що про них не забувають, про них пам’ятають і вірять в їх сили».
Олександр Глядненко, 39 років, Київ: «У мене ненависті нема. Але таке, як вони роблять зараз, терпіти не можна. Вони підло напали на наш народ. Зараз ми в себе прийшли – відвойовуємо. Кожен чоловік має захищати свій будинок, свою родину, дітей, стариків. Я дуже вдячний моїй церкві, бо до Бога я прийшов через тяжку проблему й мені допомогли в центрі реабілітації її подолати. Я хочу бути корисним своїй країні й тому стою на її захисті».
Роман Колеснік, Тернівка: «Я вже давно з Господом й не жалкую, що у своєму житті зробив правильний вибір. Були у молоді роки якісь проблеми та я був собою не задоволений. Але в церкві мене навчили читати Слово Боже й вірити. Зараз я захищаю свою дружину, своїх дітей, свою країну та свободу. Хочу вони жили у свободній країні, де кожен в змозі жити як йому подобається. Тому поки що ми живі — захищатимемо нашу країну. Потихеньку звільняти від цієї нечисті».
Ігор Томашенко, 36 років, Дніпро: «У мене в житті була критична ситуація, я уїхав зі свого міста й прийшов до церкви тому, що шукав спасіння. Я благав Бога про допомогу й Він спас мене. А воювати я пішов після того, як Бог проговорив у моє серце Слово. Вороги вирішили несподівано напасти на Єрусалим з різних сторін, юдеї дізналися та налякалися. Але Неємія сказав: «Не бійтеся перед ними! Згадайте Господа великого та грізного, і воюйте за ваших братів, ваших синів, дочок ваших, жінок ваших та за доми ваші!» Це стало головним моїм мотивом. Я захищаю братів, церкву, дітей й стариків, свою країну».
Ми дякуємо кожному воїну за все, що вони роблять заради України та українців. Дякуємо всім командирам, які бережуть життя солдатів. Ми дякуємо кожному й кожній, хто допомагає захищати нашу державу та людей, хто наближає вигнання окупантів. Віримо, що буде повна Божа перемога над ворогом! Молимося, віримо, допомагаємо. Ми не зупиняємося!
